Мистецтвознавство: традиції та інновації

ВІРА ХОЛОДНА ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО КІНО

2026-02-04T09:14:08+02:00

У статті детально розглянуто творчий шлях Віри Холодної як феномена культурної ідентичності українського німого кіно. Її постать стала не лише символом епохи, а й важливим чинником у становленні інституту кінозірок початку ХХ століття. Віра Холодна, знана як «королева екрана», за короткий проміжок часу здобула популярність, яка вийшла далеко за межі кіноіндустрії, перетворивши її на ікону стилю, культурний символ і соціальне явище. У роботі акцентовано увагу на впливі Холодної на розвиток кінематографу, особливо в контексті співпраці з видатними режисерами Євгеном Бауером і Петром Чардиніним. Завдяки цій співпраці сформувався унікальний акторський стиль Холодної, що базувався на поєднанні емоційної виразності, мінімалістичних засобів і здатності передавати глибокі психологічні стани без слів, що було характерно для естетики німого кіно. Її ролі вирізнялися особливою ніжністю, драматизмом і глибиною, що викликало сильний емоційний відгук у глядачів. Особливе значення приділено аналізу соціокультурного контексту, в якому формувалася творчість акторки. Життя Віри Холодної відображає складний період трансформацій у суспільстві – від розквіту культурного життя Російської імперії до революційних змін і подій громадянської війни. Її кінематографічна кар’єра розгорталася на тлі цих драматичних історичних процесів, що віддзеркалювалося у виборі ролей і сюжетах фільмів, де переважали теми кохання, втрати, трагізму людської долі. Окремо розглянуто феномен міфологізації образу Віри Холодної після її трагічної і передчасної смерті у 25-річному віці. Таємничі обставини її загибелі під час епідемії «іспанки» сприяли створенню численних легенд, що лише посилило її популярність і закріпило статус «вічної зірки» німого кіно. Після смерті акторки її культ поширився не лише в Україні та Росії, а й за кордоном, де її фільми продовжували демонструватися, а образ – надихати художників, поетів і кінематографістів. У статті досліджується й питання впливу Холодної на формування української культурної ідентичності. Незважаючи на те, що її діяльність була пов’язана з російським кінематографом, вона залишається важливою постаттю в історії української культури, зокрема завдяки своїм корінням, зйомкам в Україні та участі у фільмах, що відображали українські реалії. Її творчість сприяла популяризації українського кінематографу на міжнародному рівні, а її ім’я стало невід’ємною частиною культурної спадщини України. У підсумку підкреслено, що Віра Холодна не була просто актрисою – вона стала культурним феноменом, символом цілого покоління, іконою стилю та втіленням жіночої чуттєвості та трагізму. Її творчість і досі залишається джерелом натхнення для дослідників кіно, істориків культури й митців різних напрямів. Завдяки її внеску німе кіно отримало нові художні форми, а кінозірки стали важливими фігурами в культурному просторі ХХ століття.

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА СРСР ТА УРСР У ГАЛУЗІ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

2026-02-04T09:30:46+02:00

У статті здійснено комплексний аналіз державної політики СРСР та УРСР у галузі театрального мистецтва, розглянуто її інструменти, механізми реалізації та наслідки для культурного простору України. Увагу зосереджено на специфіці функціонування театру в умовах тоталітарного режиму, коли мистецтво було поставлене на службу державній ідеології. Театральне мистецтво в цей період виконувало пропагандистську функцію, спрямовану на зміцнення панівної політичної системи та утвердження комуністичних цінностей. Особливу увагу приділено запровадженню методу соціалістичного реалізму, який був визначений як єдиний офіційно дозволений творчий підхід, обов’язковий для всіх театрів. Аналізуються наслідки нав’язування партійних директив у репертуарній політиці, жорсткої цензури, переслідувань інакодумців та адміністративного контролю над діяльністю театрів. Зокрема, у статті розкрито роль Головреперткому, партійних органів та інших інституцій, які мали безпосередній вплив на формування репертуару, кадрову політику та гастрольну діяльність театрів. Акцентовано увагу на соціокультурних умовах, у яких розвивалося театральне мистецтво, і на перешкодах, що створювалися для його національного самовираження. Дослідження охоплює періоди репресій 1930-х років, повоєнний період і періоди посилення ідеологічного контролю в 1960–70-х роках. Розглянуто процес створення так званого «радянського театру», який, попри жорсткий контроль, іноді знаходив можливості для творчого опору та збереження національної ідентичності. У статті наголошується, що тоталітарна система сприяла формуванню унікальної моделі театру, який одночасно виконував як мистецьку, так і пропагандистську функції. Водночас аналіз показує, що театр залишався важливою частиною суспільного і культурного життя, попри обмеження ідеологічного характеру. Результати дослідження підкреслюють важливість вивчення впливу політичних факторів на культуру та мистецтво для розуміння історичних процесів і сучасних викликів у розвитку театру України.

ДІЯЛЬНІСТЬ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ ЛАБОРАТОРІЇ «ЕТНОКУЛЬТУРА ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ ТА СУМІЖНИХ ЗЕМЕЛЬ» У КОНТЕКСТІ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ТРАДИЦІЙНОЇ НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ

2026-02-04T10:11:12+02:00

У статті розкрито роль Науково-дослідної лабораторії «Етнокультура Західного Поділля та суміжних земель» у розвитку регіональної традиційної культури і музичного краєзнавства Тернопільщини (регіональний та локальний вимір; часткове дослідження сусідніх регіонів); кобзарство й лірництво Тернопільщини; народна хореографічна культура Західного Поділля; сучасні тенденції розвитку театральної культури, декоративно-ужиткового мистецтва та фестивально-конкурсного руху. Представлено результати роботи лабораторії за вказаними дослідницькими напрямами. Висвітлено використання різних методів дослідження, що дає змогу комплексно вивчати етнокультурну спадщину Західного Поділля. Польові дослідження забезпечують збереження живої традиції, порівняльний аналіз допомагає визначити унікальність регіону, а емпіричні методи дозволяють реконструювати та популяризувати народне мистецтво. Використання цих підходів є важливим не лише для академічних досліджень, а й для практичного впровадження етнокультурної спадщини у сучасний освітній та культурно-мистецький простір. Узагальнено внесок лабораторії у збереження і популяризацію етнокультурної спадщини Західного Поділля та суміжних земель. Проаналізовано науково-творчу співпрацю лабораторії із музичними, хореографічними колективами Тернопільщини, науковими та культурними інституціями, творчими спілками. Науково-дослідна лабораторія «Етнокультура Західного Поділля та суміжних земель» здійснює комплексне вивчення, збереження та популяризацію регіональної традиційної культури, зокрема музичного, хореографічного, театрального та декоративно-ужиткового мистецтва. Використовуючи різні методи дослідження, лабораторія не лише аналізує й реконструює етнокультурну спадщину, а й інтегрує її у сучасний освітній і мистецький простір. Важливим аспектом діяльності є співпраця з науковими, культурними установами та творчими колективами, що сприяє розвитку та популяризації традиційної культури регіону.

РОЗВИТОК СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА ТЕРНОПОЛЯ У РУСЛІ ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ

2026-02-04T10:17:34+02:00

У статті розглядається національна мистецька ідентичність, яка формувалася ще за умов залізної завіси, коли творчий плюралізм, започаткований наприкінці 1980-х, стрімко набирав обертів. У цей час українські митці долучалися до постмодерністичних тенденцій. Досліджується роль візуального мистецтва як рефлексії на соціокультурні зміни, що дозволяє переосмислювати традиційні практики й адаптувати їх до сучасних викликів. Особливу увагу приділено творчості тернопільських митців, які у своїх роботах досліджують питання культурної приналежності, самоідентифікації та місця України в європейському культурному просторі. Виставки в Україні й за кордоном, симпозіуми та пленери сприяють творчим експериментам та розкривають авторські стилі та нові мистецькі тенденції художників. Живописці, скульптори та керамісти Тернопільщини формують художні образи, які репрезентують складний процес національного самовизначення та пошуку місця у сучасному світі, де стираються межі між культурами. Таким відзначається внесок Івана Марчука, чий новаторський стиль отримав міжнародне визнання, зберігаючи глибокий зв’язок з українськими традиціями. Також розглядається творчість Михайла Кузіва, Романа Вільгушинського Миколи Дмітруха, Володимира Чорнобая, Бориса Рудого, Миколи Шевчука, Дмитра Стецька, Євгена Овчарика, мистецтво яких формує риси сучасності з індивідуальними художніми пошуками. Митці активно впроваджують новітні тенденції, експериментуючи з матеріалами, формами та прихованими змістами. У роботах Богдана і Ганни Ткачиків виокремлюється осмислення історичних, філософських і релігійних аспектів. Мистецтво тернопільських митців продовжує свій розвиток, інтегруючи класичні традиції з інноваційними підходами.

УКРАЇНСЬКА ПІСЕННА ЕСТРАДА 20-Х РР. ХХІ СТ.: АНАЛІТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ЇЇ ДОСЛІДЖЕННЯ

2026-02-04T11:06:41+02:00

У статті розглядається предметна специфіка дослідницьких підходів до аналізу української пісенної естради у часі 20-х рр. ХХІ ст., що як наукова традиція формувалася упродовж другої пол. ХХ ст. на засадах художньо-естетичного та філософсько-культурологічного осмислення зразків «масової музичної культури» в історико-соціальному просторі так званої техногенної цивілізації. На основі цієї традиції, а також у врахуванні стрімкого зламу у суспільно-політичному балансі та художньо-естетичних пріоритетах людства сформувалося кілька методологічно відмінних аналітичних ініціатив щодо тлумачення феномену «естрада» та його культуротворчої ролі. На сьогодні ці аналітичні ініціативи заслуговують бути розглянутими з боку сучасної філософсько-культурологічної парадигми, яка як «зразок» і навіть «правило» обʼєднує опрацьовані дослідниками вимірні проєкції «образу» української пісенної естради. В їх числі – огляд її репертуарного базису з його художньо-естетичними якостями, «іменний імідж» виконавців, технології аудіовізуальної та сценічної індустрії тощо. Ці аспекти та аналітичні підходи до тлумачення української пісенної естради 20-х рр. ХХІ ст. засвідчено науковими працями згідно з їх тематично-проблемним формулюванням та виведеними судженнями. З метою синтезування цього дослідницького досвіду запропоновано аналітичний підхід з визначення художньо-образної специфіки українського естрадного пісенного репертуару 20-х рр. ХХІ ст. засобом залучення художньо-естетичної категорії «поетика», яка в методологічному плані дає можливість розглядати змістово-формальну єдність художньої композиції згідно з її феноменологічним та типологічним рівнями.

ЛЕСЬ КУРБАС І «МОЛОДИЙ ТЕАТР»: РЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ СЦЕНІЧНОМУ МИСТЕЦТВІ

2026-02-04T11:09:22+02:00

Дослідження присвячене аналізу творчої діяльності Леся Курбаса та його ролі у становленні українського модерного театру на початку XX століття. Особливу увагу приділено діяльності «Молодого театру» – мистецького об’єднання, яке стало лабораторією нових сценічних форм, акторських методик та режисерських експериментів. Досліджується концепція театральної реформи Курбаса, спрямована на подолання етнографічного театру та впровадження європейських модерністських тенденцій. У статті проаналізовано основні принципи роботи Курбаса зі студійцями, його методику підготовки акторів, що включала ритмізацію мовлення, інтелектуальний аналіз тексту, фізичну дисципліну та синтез різних мистецьких засобів. Розглянуто ключові постановки «Молодого театру», зокрема перші художньо-послідовні символістичні вистави, що сприяли формуванню нової естетики національної сцени. Досліджено внесок Курбаса у розвиток режисерського театру, зокрема його співпрацю з художником А. Петрицьким, що започаткувала новий рівень сценічного оформлення. Окремо висвітлено значення постановок «Едіп-цар» Софорла, «Молодість» М. Гальбе, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка, які хоча й були неоднозначно сприйняті сучасниками, проте стали важливим кроком у напрямі театральної модернізації. Розглянуто конфлікти та виклики, з якими стикався Курбас, зокрема труднощі у сприйнятті його ідей серед акторів і критиків, а також внутрішні суперечності у трупі «Молодого театру». Аналізується перехід театру до другого сезону, розширення репертуару та спроби Курбаса залучити нових митців до співпраці. У статті робиться висновок, що діяльність Леся Курбаса та «Молодого театру» стала визначальним етапом у становленні українського театру XX століття. Його реформаторська діяльність, спрямована на інтеграцію національного мистецтва в європейський культурний простір, мала значний вплив на подальший розвиток української сценічної культури.

ЛЕМКІВСЬКА ПІСНЯ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ДЖЕРЕЛО ХОРОВОГО МИСТЕЦТВА

2026-02-04T11:19:58+02:00

Лемківська пісня є унікальним культурним явищем, що гармонійно поєднує у собі національну ідентичність та музично-поетичну традицію українського народу. Вона слугує ключовим інструментом збереження етнічної самобутності та віддзеркалює історичний досвід і світогляд лемків – субетносу, чиє існування було тісно пов’язане з географічними особливостями гірських регіонів. Ці пісні, вирізняючись оригінальністю мелодики та складністю ритмічних структур, є важливою частиною української та європейської спадщини. Вони представляють багатий жанровий спектр: від обрядових і ліричних до жартівливих, соціально-побутових та історичних композицій. Характерними рисами є мажорно-мінорна варіативність, емоційна глибина та мелодійна експресивність, що відображають зв’язок з природним середовищем, родинними традиціями та любов’ю до рідної землі. Попри складну історичну долю, включаючи вимушену міграцію та асиміляційний тиск, лемківська пісня зберегла свою автентичність завдяки зусиллям народних виконавців та дослідників. Вона залишається важливим інструментом етнокультурної самоідентифікації. Хорове мистецтво, засноване на цій спадщині, активно розвивається, збагачуючи музичну культуру та сприяючи популяризації лемківської пісенної традиції в Україні та за її межами. Науковий інтерес до лемківської музичної культури зумовлений її інтеграційною роллю між різними культурними традиціями. Ці пісні є важливим джерелом для вивчення етнічної культури, зокрема її мелодійних та поетичних особливостей, і демонструє здатність музики до об’єднання людей навіть в умовах культурних трансформацій. Лемківські мелодії є також надихаючим прикладом адаптивності та стійкості традицій в умовах глобалізаційних викликів. Таким чином, лемківська пісня є не лише об’єктом музикознавчих досліджень, але й важливим елементом культурного діалогу, що поєднує традицію та сучасність, етнічну самобутність і міжкультурне спілкування.

СТАНОВЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОГО НАРОДНО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ

2026-02-04T11:24:16+02:00

У статті досліджено процес становлення професійного народно-інструментального мистецтва в Україні, його історичні витоки, еволюція та сучасний стан. Висвітлено ключові фактори, що сприяли розвитку цього мистецтва, зокрема соціально-культурні, історичні та педагогічні аспекти, які вплинули на формування виконавських традицій та професійних шкіл. Проаналізовано роль народних музикантів, майстрів народних музичних інструментів, композиторів і педагогів у створенні професійної виконавської культури, їхній внесок у вдосконалення гри на народних інструментах та збагачення репертуару. Окрему увагу приділено розвитку оркестрового та ансамблевого музикування, що стало важливим етапом на шляху до професіоналізації народно-інструментального мистецтва. Розглянуто діяльність видатних виконавців і колективів, які сприяли популяризації народної інструментальної музики як в Україні, так і за її межами. Простежено взаємозв’язок між народною інструментальною традицією та загальноєвропейськими тенденціями музичного розвитку, що відобразилося у формуванні самобутнього українського стилю гри на народних інструментах. Розкрито освітній аспект: визначено основні етапи становлення професійної підготовки виконавців, розвиток навчальних закладів, що спеціалізуються на викладанні народного інструментального мистецтва, та вплив методичних шкіл на формування виконавської майстерності. Охарактеризовано роль державної політики у підтримці народно-інструментальної культури, створенні навчальних програм, фестивалів, конкурсів та інших ініціатив, спрямованих на збереження та розвиток цього мистецтва. Визначено, що сучасний стан народно-інструментального мистецтва в Україні характеризується розширенням його жанрових і стилістичних меж, активною інтеграцією традиційної народної музики з елементами академічного, джазового та популярного мистецтва. Відзначено активну діяльність народних оркестрів, ансамблів та окремих виконавців, які сприяють збереженню й осучасненню української народно-інструментальної культури. Виокремлено значення професійного народно-інструментального мистецтва як важливої складової частини національної музичної культури, його роль у формуванні мистецького іміджу України на міжнародній арені та перспективи подальшого розвитку в умовах глобалізаційних процесів.