Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія

УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ ЧЕРЕЗ ДУХОВНІСТЬ: ПОГЛЯДИ ЄПИСКОПА ГРИГОРІЯ ХОМИШИНА

Богдан БАРАН — 2025-05-27

Мета дослідження – проаналізувати погляди єпископа Григорія Хомишина на національне відродження та державотворення українського народу. Розглянути критику суспільних вад, як-от «духовна анархія» та моральна деградація, які, на думку єпископа Хомишина, були головними перешкодами у відновленні незалежності. Дослідити критичні оцінки націоналізму, радикалізму й москвофільства в контексті політичної боротьби за українську державність. Методологія дослідження базується на принципах історизму, системності, науковості, а також на критичному підході та загальнонаукових і спеціальних методах історичної та суміжних наук. Наукова новизна полягає у спробі проаналізувати погляди, на яких наголошував єпископ Григорій Хомишин, та необхідність духовного й культурного оновлення українців через християнські цінності та керівництво Католицької церкви. Особливу увагу приділено його реформам у Станиславівській єпархії, зокрема впровадженню целібату та григоріанського календаря, а також ідеям щодо інтеграції із західноєвропейською культурою. Висновки. Аналіз соціально-просвітницьких ініціатив єпископа Хомишина, як-от організація «Скала», спрямований на формування морального й духовного підґрунтя українського суспільства.Діяльність Григорія Хомишина представлена як спроба створити унікальну модель державотворення, засновану на моральності, християнських цінностях та культурній ідентичності.

ПУБЛІЦИСТИКА АНАТОЛЯ ВАХНЯНИНА: НА ПЕРЕТИНІ КУЛЬТУРИ ТА ПОЛІТИКИ

Михайло БОДНАР — 2025-05-27

Мета статті полягає в аналізі публіцистики Анатоля Вахнянина як складника політико-культурного дискурсу українського національного відродження другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Основну увагу зосереджено на ідейно-світоглядних засадах, жанрово-стилістичних особливостях і ключових тематичних домінантах його текстів. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, поєднанні літературознавчих, культурологічних та історико-політичних методів аналізу. Наукова новизна полягає в осмисленні публіцистики Вахнянина не лише як вияву громадянської позиції, а і як цілісного інструмента формування модерної української ідентичності в умовах імперського домінування. Висновки. Публіцистика Вахнянина постає формою символічної влади, що поєднує естетичне, етичне й національне начала, функціонує як контрнаратив проти колоніальних практик і виконує мобілізаційну функцію. Автор формує образ інтелігенції як морального лідера нації, а культуру розглядає як чинник духовної ідентичності та націєтворення. Його тексти мають риторичну, полемічну та емоційно-етичну силу, що трансформує читача в суб’єкта історичної відповідальності.

ПОВОЄННА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ РСР (1946–1965 РР.): ЗАРОДЖЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

Юлія БОНДАР — 2025-05-27

Мета статті полягає в дослідженні генези становлення сучасної української історіографії розвитку повоєнної промисловості Української РСР (1946–1965 рр.). Методологія дослідження базується на антропологізації історичних досліджень, яка містить надпартійність, сцієнтизм, культурологізм і такі принципи історичного дослідження, як історизм, об’єктивність, системність, всебічність та наступність. Наукова новизна полягає в оцінці особливостей зародження сучасного вітчизняного історіописання, акцентуванні уваги вітчизняних науковців на тому, що виробнича діяльність промислових підприємств, трудова і громадсько-політична активність робітників стримувалася повновладдям бюрократичного управлінського апарату. На думку істориків 1990-х – початку 2000-х рр., політика крайнього статизму призвела до того, що вищою цінністю у функціонуванні виробництва стали не інтереси робітників, не цінності людини і людської праці, а сила держави, її військова могутність.У буднях «будов комунізму», у тіні очевидних пріоритетів військово-промислового комплексу складалася самознищувальна економіка, яка ігнорувала потреби людини.Висновки. Головним досягнення першого періоду незалежної української історіографії стало розуміння того, що саме в повоєнне двадцятиріччя закладено важливі структурні деформації, які негативно позначилися і на сучасному розвитку незалежної Української держави. Так, основою політики відновлення промисловості України став принцип першочергового відродження важкої промисловості, на яку покладалася вирішальна роль у забезпеченні зростання воєнно-економічної могутності СРСР, при цьому пріоритет надавався відновленню діяльності заводів союзного підпорядкування, продукція яких була обов’язковою в процесі відродження провідних галузей промисловості СРСР загалом.Основою забезпечення промисловості робочою силою залишався принцип загальної трудової повинності, його реалізація пов’язувалася із застосуванням методів як силового тиску, так й обмеженого соціального заохочення.

ВПЛИВ ДОСЛІДЖЕНЬ ВОЛИНСЬКОЇ АРХЕОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ ІНСТИТУТУ АРХЕОЛОГІЇ НАН УКРАЇНИ (1991-2014 РР.) НА РОЗВИТОК ЕКСПОЗИЦІЙ РОКМ

Олег ОЗИМЧУК — 2025-05-27

Сучасні українські музеї, безперечно, переживають етап трансформацій та вдосконалення. В умовах всеохопної диджиталізації музеї постають як багатофункціональний соціокультурний механізм, зацікавлений у партнерстві не лише з науковцями, а й із представниками широкої громадськості. Музей виконує функції збереження, інтерпретації, комунікації. Проте мало хто замислюється над історією формування музейних колекцій, а це невід’ємний елемент життєпису кожного музею. Мета – дослідити один зі шляхів становлення археологічної музеології в Україні, окреслити етапи наповнення археологічної колекції Рівненського обласного краєзнавчого музею (далі – РОКМ), у результаті роботи Волинської археологічної експедиції Інституту археології Національної Академії Наук України в 1991–2014 роках схарактеризувати окремі унікальні об’єкти археологічної збірки РОКМ в історичній ретроспективі. Завдання дослідження – окреслити механізми використання археологічного знання в практиці музейної справи, показати специфіку експедиційної роботи, представити широкий громадськості унікальні археологічні пам’ятки Рівненщини, показати шлях археологічного артефакту від камерального вивчення до експозиції в музейному просторі. Предметом дослідження є низка закономірностей, які охоплюють процеси накопичення та збереження інформації, пізнання, передавання знань і комунікації суб’єктом через музейні археологічні колекції, виставки, музейні атракції.

ЕНЦИКЛІКА «CASTI CONNUBII» ТА ІНСТИТУТ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ СІМ’Ї В ГАЛИЧИНІ (ПЕРША ТРЕТИНА XX СТ.)

Надія ВОЛІК — 2025-05-27

У статті розглянуто енцикліку Папи Пія ХІ «Casti Connubii» (1930 р.) у контексті шлюбно-сімейної політики греко-католицької церкви в Галичині в першій третині ХХ ст. Метою дослідження є аналіз впливу цього церковного документа на морально-етичні настанови греко-католицького духовенства та на формування подружньої культури серед українського населення Галичини.Увага зосереджена на актуальних для тогочасного суспільства питаннях подружньої вірності, розлучень, еміграції, демографічної кризи тощо. Методологічною основою дослідження стали міждисциплінарні підходи, які поєднують історико-релігієзнавчий, соціально-антропологічний і джерелознавчий аналіз. Наукова новизна полягає у спробі переосмислити енцикліку «Casti Connubii» не лише як частину католицької доктрини, а і як інструмент суспільного впливу, що активізував громадську позицію греко-католицького духовенства в захисті традиційної християнської родини. У висновках зазначається, що енцикліка «Casti Connubii» стала відповіддю католицької церкви на моральні та соціальні виклики часу. У галицькому контексті вона сприяла консолідації духовенства навколо ідеї захисту сім’ї, слугувала основою пасторальної та освітньої діяльності, а також підтримувала моральний авторитет ГКЦ в умовах нових викликів.

УРБАНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ ЯК ІНДИКАТОР ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ (1950-ТІ РР.)

Олександр ВОЛОЩУК — 2025-05-27

Мета дослідження – комплексний аналіз урбанізаційних процесів у Тернопільській області в 1950-х рр. як показника економічного розвитку регіону, впливу індустріалізації, адміністративних змін та демографічних тенденцій на формування міської структури й соціально-економічного потенціалу області. Методологія дослідження. Для комплексного вивчення урбанізаційних процесів у Тернопільській області в 1950-х рр. застосовано комплекс історико-статистичних, демографічних та соціально-економічних методів аналізу. Основу дослідження становив аналіз архівних документів, зокрема матеріалів статистичних управлінь, рішень виконавчих органів влади, а також даних всесоюзних переписів населення. Статистичний аналіз дав змогу простежити динаміку чисельності міського населення, враховуючи природний і механічний приріст, а також вплив адміністративно-територіальних змін на міську демографічну структуру. Особлива увага приділялася вивченню взаємозв’язків урбанізаційних процесів з економічним розвитком регіону через аналіз промислового розвитку, інвестицій у будівельну галузь та формування соціальної інфраструктури. Кількісні дані доповнювалися якісним аналізом, що передбачав інтерпретацію політичних й адміністративних рішень, які впливали на урбанізаційні тенденції. Такий комплексний підхід забезпечив цілісне розуміння процесів урбанізації як важливого індикатора економічного розвитку Тернопільської області. Наукова новизна. У статті комплексно проаналізовано взаємозв’язок між темпами зростання міського населення та економічним розвитком регіону в контексті адміністративно-територіальних трансформацій і розширення промислової інфраструктури. Досліджено механізми формування міської соціальної інфраструктури, що виникали як відповідь на потреби робітничих колективів, зокрема в цукровій промисловості, що раніше залишалися поза увагою наукових праць. Ідентифіковано особливості статистичного обліку населення й робітничої сили, які впливали на офіційну динаміку чисельності населення та трудових ресурсів, що розширює розуміння соціально-економічних процесів у регіоні. Загалом, у роботі доповнено уявлення про урбанізацію як складний соціально-економічний феномен, запропоновано підхід до оцінки регіонального розвитку на основі взаємодії демографічних й економічних чинників. Висновки.Урбанізаційні процеси в Тернопільській області в період 1950-х рр. були не лише демографічним явищем, а й важливим індикатором економічного розвитку регіону. Аналіз показав, що зростання чисельності міського населення тісно пов’язане з розвитком промисловості, зокрема з розширенням цукрової промисловості та інфраструктури обласного центру – Тернополя. Адміністративно-територіальні зміни, розширення меж міст і приєднання сільських населених пунктів значно вплинули на офіційну статистику чисельності населення, що варто враховувати під час оцінювання динаміки урбанізації.Окрім того, виявлено певні особливості статистичного обліку, зокрема подвійний облік робітників, які могли впливати на формування офіційних показників. Зростання міського населення стимулювало розвиток соціальної інфраструктури, що створювало сприятливі умови для подальшого економічного зростання й підвищення рівня життя в регіоні. Водночас темпи урбанізації різнилися залежно від масштабу міст і ступеня їхньої економічної активності.

КОМЕМОРАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ ДІЯЧІВ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У 1939–1953 РР.

Віктор ДРОЗДОВ — 2025-05-27

Мета роботи – розкрити особливості та засоби вшанування пам’яті українських культурних діячів на західноукраїнських землях як складника радянської меморіальної політики доби сталінізму, а також виявити офіційні наративи й образи, які комуністичний режим прагнув поширювати серед населення за допомогою різних комеморативних практик. Методологія дослідження передбачає історико-генетичний, історико-типологічний та історико-системний методи, а також методи джерелознавчої критики й дискурс-аналізу. Наукова новизна полягає в тому, що на основі аналізу широкого кола архівних матеріалів та газетної періодики вперше проаналізовано, як сталінський режим використовував та зловживав пам’яттю про відомих українських культурних діячів для пропагування офіційної ідеології. Стаття сприятиме глибшому розумінню сталінської політики пам’яті на анексованих українських територіях. Висновки. Автор розкрив радянські практики вшанування пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Василя Стефаника та Марка Черемшини. З’ясовано, що революційний образ Шевченка комуністична влада поширювала на західноукраїнських землях за допомогою загальнореспубліканських святкувань, тоді як образ Франка був головним символом революційної боротьби, що мав як регіональне, так і всеукраїнське значення. Імена обох видатних українських діячів були внесені до топонімічного простору.Водночас влада так і не спорудила заплановані монументи Шевченку й Франку у Львові. Вагоме регіональне значення мали вшанування Ольги Кобилянської та Юрія Федьковича для Північної Буковини, Лесі Українки – для Волині, Василя Стефаника й Марка Черемшини – для Покуття. Влада використовувала аналогічні комеморативні заходи, створюючи регіональні образи письменників-революціонерів і борців за національне й соціальне визволення. Літературно-меморіальні музеї, створення яких було характерною рисою радянської меморіальної політики, відігравали вагому роль у формуванні й поширенні цих образів.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛЬСЬКО-ҐДАНСЬКИХ МИТНИХ УГОД МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Іван ЗУЛЯК — 2025-05-27

Мета статті – проаналізувати зміст, обставини укладення та вплив польсько-ґданських митних угод міжвоєнного періоду на торговельні відносини й політичну взаємодію між Другою Річчю Посполитою і Вільним містом Ґданськом. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму та міждисциплінарного підходу. У роботі застосовано методи історико-джерелознавчого аналізу для вивчення офіційних документів, договорів; компаративний метод – для порівняння митних угод у різні роки між Польщею та Вільним містом Ґданськом, а також контекстуальний аналіз для з’ясування впливу міжнародної політичної ситуації на зміст і характер угод. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі польсько-ґданських митних угод у контексті міжнародних відносин міжвоєнного періоду, зокрема з урахуванням політико-економічних чинників, що впливали на їх укладення та реалізацію. На основі порівняльного аналізу митних угод виявлено еволюцію митної політики Другої Речі Посполитої щодо Вільного міста Ґданська, проаналізовано правові особливості домовленостей у контексті Версальського мирного договору й діяльності Ліги Націй. Висновки.У результаті проведеного дослідження з’ясовано, що митні угоди між Другою Річчю Посполитою та Вільним містом Ґданськом у міжвоєнний період були важливим інструментом регулювання торговельно-економічних і політичних відносин між сторонами. Їх укладення відбувалося в умовах складної міжнародної ситуації та часто супроводжувалося дипломатичним тиском з боку Польщі. Угоди мали не лише економічний, а й виразно політичний характер, що зумовлювалося прагненням Польщі посилити свій контроль над портом у Ґданську й забезпечити вигідні умови для транзиту товарів. Зміст угод відображав поступову еволюцію польської митної політики в умовах зростання геополітичної напруги. Польсько-ґданські митні угоди були не лише складником торговельної політики, а й елементом боротьби за стратегічний контроль у регіоні Балтійського моря. Дослідження цієї теми дало змогу осмислити механізми реалізації зовнішньоекономічної політики Другої Речі Посполитої в митній сфері та її вплив на міжнародні відносини міжвоєнного часу.

УРЯДОВІ ПЛАНИ РОЗМІЩЕННЯ ДЕПОРТОВАНИХ З ПОЛЬЩІ УКРАЇНЦІВ В УРСР ТА РЕАЛІЇ ЧАСУ (1944-1946 РР.)

Тарас КЛИШ — 2025-05-27

Мета дослідження – проаналізувати плани урядових кіл УРСР щодо розміщення депортованих з Польщі українців на території Української РСР та зміни цих планів протягом 1944–1946 рр.; дослідити причини, які спонукали радянське керівництво розмістити більшість закерзонців у центральних, східних та південних областях. Методологія дослідження. У статі застосовується проблемно-хронологічний, порівняльний та системний методи. Зокрема, проблемно-хронологічний метод дає змогу детально проаналізувати урядові плани розміщення депортованих у хронологічній послідовності змін цих планів. Системний метод допомагає простежити мотиви, які спонукали формувати планове поселення більшості лемків та холмщаків, надсянців та підлящуків у невластивих для них степових районах, де не було ні вільних земель, ні пристойного житла. Порівняльний метод використовується для оцінки результатів роботи урядових чиновників щодо виконання поставлених завдань. Наукова новизна роботи полягає у висвітленні та систематизації впливу урядових планів на розселення депортованих. Досліджено, що протягом двох років ці плани були докорінно змінені: східний вектор розселення був замінений західним. З’ясовано, що невідповідність планів відносно реалій життя змусило сотні тисяч депортованих здійснити самовільний і заборонений урядовими актами переїзд із південних, східних і центральних областей Української РСР в шість західних областей. Висновки. Урядові плани щодо розселення 80 % депортованих у східних, південних і центральних областях виявилися цілковито нереалізованими. 95 % закерзонців, що потрапили в згадані області, упродовж 1944–1946 рр. покинули їх і самовільно переселилися на Захід України.

«NON RECEVABILITÉ»: ПІДКАРПАТОРУСЬКЕ ПИТАННЯ В ПЕТИЦІЯХ І. КУРТЯКА ДО ЛІГИ НАЦІЙ

Петро КОСТЮЧОК — 2025-05-27

Мета статті полягає в дослідженні підкарпаторуського питання в петиціях Івана Куртяка до Ліги Націй. Методологія дослідження базується на принципах історизму, системності та критичному підході до евристичних джерел, а також на загальнонаукових та спеціальних методах. Наукова новизна полягає у відображенні підкарпаторуського питання в петиціях депутата чехословацького парламенту, голови Автономного землеробського союзу Івана Куртяка до Ліги Націй. Висновки. І. Куртяк надіслав три петиції до Ліги Націй у 1924 р., 1928 р., 1931 р. Головною вимогою у зверненнях до міжнародної організації І. Куртяка було виконання зобов’язань, взятих Чехословаччиною і передбачених Сен-Жерменським договором, щодо надання автономії Підкарпатській Русі в складі Чехословацької республіки, прохання до Ліги Націй щодо її втручання в ситуацію задля отримання й забезпечення належного статусу автономії для русинського населення, вирішення питання кордонів.Риторика петицій І. Куртяка щодо політики Праги в Підкарпатській Русі критична, він застерігав від небезпеки іредентизму, радикалізації настроїв у суспільстві, посиленні більшовицької пропаганди, заперечував чехословацьку теорію про економічну та інтелектуальну неспроможність русинів. Він акцентував увагу Ліги Націй на очікуванні населення обіцяної автономії. Звернення депутата до Ліги Націй демонструють візію політики Чехословаччини, проведення реформ щодо регіону та населення крізь оптику проугорської позиції петиціонера. Єдиним шляхом вирішення складної ситуації в регіоні, покращення становища русинів, повернення стабілізації І. Куртяк уважав надання автономії Підкарпатській Русі, а також дотримання інших міжнародних домовленостей щодо краю та його населення. Водночас під тиском бюрократичних процедур та чехословацького лобізму на міжнародній арені жодна з петицій І. Куртяка не була передана на розгляд Ліги Націй, оскільки вони були визнані «неприйнятними».

ДОВГОКЛИНКОВА ЗБРОЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У VIII–XIV СТ.: ІМПОРТ ТА КУЛЬТУРНО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ОБМІН

Михайло МИХАЙЛОВ — 2025-05-27

У статті досліджується феномен імпортування мечів до території Київської Русі в період VIII–XI ст., а також подальший торговельно-культурний обмін мілітарними технологіями у XII–XIV ст. Особлива увага приділяється аналізу шляхів поширення довгоклинкової зброї, її типологічним ознакам та технологічним особливостям виготовлення. У вступній частині статті розкривається історичний контекст виникнення та поширення каролінзьких мечів як зразків франкської зброї раннього середньовіччя, акцентується на розвитку металургії та зброярства у Франкській імперії, зокрема в Рейнській області. Окреслюється роль східних майстрів, зокрема сирійських ковалів, у вдосконаленні європейських технологій обробки клинків, що зумовило появу високоякісної зброї, зразки якої активно імпортували на територію сучасної України. Метою дослідження є виявлення специфіки культурного обміну військовими технологіями між Київською Руссю, Західною Європою, Скандинавією, Візантією та арабським світом. Завданням є аналіз культурно-технологічних аспектів озброєння та реконструкція маршрутів військово-торгового обміну і з’ясування ролі Русі як суб’єкта міжнародного військового трафіку. У результаті дослідження встановлено, що Русь відігравала активну роль у трансфері збройних технологій як у напрямку Сходу (Волзька Булгарія, Арабський Халіфат), так і на Захід (Скандинавія, Угорщина, Франція), будучи не лише імпортером, а й експортером озброєння, зокрема клинкової зброї.У висновках наголошується, що довгоклинкове озброєння на території Русі є свідченням багатовекторного культурного діалогу, у якому військова справа була одним з ключових каналів передавання технологій, мистецьких практик та ремісничих традицій. У XIII–XIV ст. в умовах нової політичної ситуації – монгольської навали, формування Галицько-Волинського князівства, входження українських земель до Великого князівства Литовського – мережа військово-торгового обміну зазнала значних змін.Продовжувався імпорт озброєння з Європи та Азії, зокрема через Польщу, Угорщину, Крим і Кавказ, що вплинуло на еволюцію місцевого зброярства. Отже, довгоклинкова зброя стала не лише військовим інструментом, а й матеріальним свідченням широких транскультурних зв’язків періоду середньовіччя.

ПОЛІТИКА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО В ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ І ОСВІТИ

Ярослав МОХУН — 2025-05-27

Мета дослідження – проаналізувати політику Павла Скоропадського в освітній та культурній галузях і визначити її вплив на розвиток освіти й культури впродовж періоду гетьманату Павла Скоропадського. Методи дослідження визначалися характером предмета й об’єкта дослідження. Вивчення та висвітлення питань теми здійснене за проблемно-хронологічним принципом. Наукові висновки базуються на аналізі й узагальненні комплексу джерел та літератури; весь дискурс проблеми простежується в тісному зв’язку зі змінами соціально-політичних і економічних умов життя в період 1917–1921 рр. Наукова новизна дослідження полягає в концептуальній постановці та комплексному дослідженні політики Павла Скоропадського в освітній та культурній У науковий обіг введено значну історичну інформацію, почерпнуту з опублікованих документів і періодики, архівних матеріалів, а також з наукової літератури, присвяченої питанню дослідження культурної політики Павла Скоропадського. Одержані результати наукового пошуку є важливими для теоретичного узагальнення дослідження Української держави, а саме освітньої і культурної політики в державотворчому процесі. Висновки. Політика Павла Скоропадського була спрямована на розвиток української освіти, а саме: початкової, середньої та вищої, зокрема відкриття університетів, які значно вплинули на розвиток національної культури.

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ БЕЛЬГІЙЦІВ НА ПРИКЛАДІ СКЛЯНОГО СЕЛИЩА В КОСТЯНТИНІВЦІ (1897–1914 РР.)

Андрій НОВОСЕЛЬСЬКИЙ — 2025-05-27

Мета статті – проаналізувати повсякденне життя бельгійців, які мешкали в скляному селищі, що на території сучасного м. Костянтинівка (Донецька обл.), у період 1897–1914 рр.Методологія дослідження базується на комплексному підході й передбачає використання таких спеціально-історичних методів, як проблемно-хронологічний, історико-системний. Наукова новизна.Уперше здійснено спробу аналізу повсякденного життя бельгійців, які проживали в скляному селищі, у період 1897–1914 рр. Серед іншого, глибше розкрито процеси урбанізації Костянтинівки. Висновки.У повсякденні бельгійці спиралися на власні традиції та місцеві умови. Це залежало від посади, професії, сімейного стану тощо. Директори, інженери та відповідальні службовці були ізольовані від решти робітників і жили в найкомфортніших умовах. Кваліфіковані робітники, наприклад майстри-склодуви, мешкали в простіших умовах, але, маючи значний матеріальний дохід і, відповідно, комфортніший спосіб життя, вирізнялися з-поміж іншого населення. Адміністрація підприємства надавала корпоративне житло та брала на себе певні зобов’язання щодо соціальної інфраструктури, як-от заводська лікарня, школа, костел, клуб тощо. Також забезпечувала належні санітарні умови.

СТАНОВИЩЕ ОСВІТЯН ПОДІЛЛЯ В РОКИ НЕПУ (1921–1928)

Микола ОЛІЙНИК — 2025-05-27

Мета статті – на основі архівних джерел та досягнень історіографії проаналізувати матеріальне становище вчителів і викладачів ЗВО в роки нової економічної політики, реалізацію політики колоніальної влади щодо освітян на Поділлі, дослідити її результати. Методологія дослідження. Для досягнення мети дослідження використовували такі методи: історико-порівняльний дав змогу проаналізувати політичне та соціально-економічне становище освітян на різних етапах реалізації політики непу; контент-аналізу – забезпечив формування якісної вибірки архівних документів для аналізу, верифікації та їх тлумачення; модифіковані методи витрат і результативності, витрат та вигоди, запозичені з фінансового аналізу, дали змогу з’ясувати ефективність політики колоніальної влади щодо освітян. Наукова новизна. У дослідженні вперше системно розглянуто становище освітян Поділля в період непу, з’ясовано еволюцію їх матеріального становища, ставлення більшовицької влади до педагогічних кадрів та її дії щодо формування лояльного корпусу педагогів. Висновки. У процесі будівництва радянської системи освіти в регіоні повністю ліквідовано будь-які нагадування про систему освіти – як дореволюційну, так і періоду національно-визвольних змагань. Упродовж усього періоду непу матеріальний стан вчителів і викладачів, попри підвищення заробітної плати з 1926 р., був складним, а в першій половині 1920-х років – катастрофічним Крім того, освітян залучали до виконання численних громадських доручень, регулярно тероризували пошуком каральними органами ідейно ворожих елементів і репресіями щодо них. Загалом це приводило до хронічного браку вчительських кадрів, що негативно позначалося на темпах переходу до загальної освіти дітей 8–11 років. Водночас колоніальній владі вдалося сформувати лояльний до себе корпус освітян.

ХОМА МАРТЮК (ПСЕВДО АЛКІД) – КЕРІВНИК ДУНАЄВЕЦЬКОГО НАДРАЙОННОГО ПРОВОДУ ПОДІЛЬСЬКОГО КРАЮ ОУН

Сергій ОЛІЙНИК — 2025-05-27

Мета статті полягає в аналізі діяльності Хоми Мартюка на псевдо Охрім, Алкід на посаді дунаєвецького надрайонного провідника. Для її реалізації необхідно висвітлити умови та причини вступу Х. Мартюка в лави УПА, його перші кроки в націоналістичному підпіллі. У статті звернено увагу на історичні умови, у яких функціонував Дунаєвецький надрайонний провід ОУН, показано складники протистояння оунівського проводу з радянським режимом, методи боротьби, особисту роль у цьому Алкіда. З’ясовано обставини, за яких він потрапив у полон, та подальшу долю після арешту й ув’язнення. Підкреслити роль постаті Х. Мартюка в історичній пам’яті національно-визвольного руху на Поділлі.Методологія дослідження базується на принципах історизму, науковості, об’єктивності, системності. Використано загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-системний) методи.Наукова новизна. У дослідженні вперше використано матеріали архівно-кримінальної справи Х. Мартюка, які проливають світло як на бойовий шлях провідника, так і на маловідомі факти з історії Подільського крайового проводу ОУН.Висновки. Хома Петрович Мартюк є яскравим представником українського національно-визвольного руху, який присвятив своє життя боротьбі за відновлення української незалежності. Аналізуючи обставини вступу, вдалося встановити закономірність вибору Хоми, адже в сім’ї сповідували патріотичні ідеї як наслідок участь братів-Мартюків у лавах дивізії «Галичина», пізніше – в УПА. Х. Мартюк з 1943 р. до 1947 р. провадив свою діяльність у межах Чортківського окружного проводу Подільського краю ОУН та послуговувався псевдом Охрім. У 1948 рр. в межах реорганізації крайового проводу переходить у Дунаєвецький надрайонний провід та очолює його під псевдом Алкід. У межах своєї діяльності провідник розвиває мережу підпільних квартир, збирає розвіддані, поширює націоналістичну літературу та керує молодіжною організацією ОУН. 30 вересня 1951 р. потрапив у засідку МДБ та рік витримував допити й катування. Хома Мартюк посідає гідне місце в історичній пам’яті національно-визвольного руху.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА СПІВПРАЦЯ У СФЕРІ НАУКИ ЯК ЧИННИК ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Марина ПАНЧУК — 2025-05-27

Мета дослідження – з’ясувати значення наукової співпраці України та Польщі в контексті євроінтеграційного розвитку. Дослідити специфіку формування відповідних міждержавних відносин, а також ті обставини, у яких вони утвердилися та розвиваються нині. Схарактеризувати взаємозв’язок між налагодженням наукової співпраці між двома державами та поступовим включенням України в європейський суспільно-політичний та соціокультурний простір. Методологія дослі- дження базується на загальнонаукових (аналіз та синтез, систематизація, узагальнення) і спеціально-наукових (історико-порівняльний, функціональний аналіз) методах дослідження, які дають змогу дослідити всі закономірності побудови та перспектив розвитку українсько-польських відносин в історичній динаміці та під впливом геополітичних викликів. Наукова новизна полягає у висвітлені наукової співпраці України та Польщі крізь призму євроінтеграційних викликів. Розглянуто науковий поступ не лише як очевидний дослідницький прогрес, а і як інструмент інтенсифікації європейського напряму розвитку України, спираючись на досвід Польщі. Висновки. У дослідженні відображено тенденції, труднощі та здобутки українсько-польського наукового партнерства, окреслено ключові перспективи та задекларовані шляхи його покращення. Представлено пріоритетність європейського вектора розвитку України, а також з’ясовано місце та роль Польщі в ньому.

ПОДОЛАННЯ ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ ТА БЕЗДОГЛЯДНОСТІ НА ПОСТРЕВОЛЮЦІЙНІЙ ВОЛИНІ-ЖИТОМИРЩИНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1920-Х РР.

Антон СИЧЕВСЬКИЙ — 2025-05-27

Мета дослідження – розкрити форми й методи боротьби з дитячою безпритульністю та бездоглядністю в першій половині 1920-х рр. на Волині-Житомирщині. Методологія дослідження базується на принципах історизму, об’єктивності, багатофакторності. Дослідження здійснено завдяки загальнонауковим та спеціально-історичним методам, зокрема, типологічний метод використано під час аналізу та опису загальних рис роботи дитячих установ, системний метод застосовано при висвітленні специфіки структури й функцій державних та громадських інституцій, які боролися з дитячою безпритульністю та бездоглядністю. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі та висвітленні проблеми дитячої безпритульності й бездоглядності, діяльності державних структур, що опікувалися питаннями подолання цього кризового соціального феномену, який був своєрідним виразником суспільних трансформацій поствоєнного, постреволюційного соціуму Волині-Житомирщини. Автором уперше введено до наукового обігу матеріали періодичних видань регіону першої половини 1920-х рр., а саме газет «Волинський пролетар», «Радянська Волинь», «Селянська біднота», «Голос праці», «Радянський шлях». Висновки. Так, радянська влада поставила проблему вирішення безпритульного й бездоглядного дитинства однією з пріоритетних. Владою ініційовано створення товариства «Друзі дітей», яке значно посилило роботу державних органів у подоланні недоліків із захисту дитинства як однієї з гарантій держави. Влада поступово намагалася знайти оптимальне вирішення проблеми за умов відсутності належного матеріального забезпечення та фіктивності роботи окремих структур. «Друзі дітей» виявилися об’єднанням, яке зростало чисельно лише з ініціативи радянських очільників, насправді, більшість осередків проявила незацікавленість та пасивність до праці. Комунікація з дітьми, їх виховання були ускладнені серйозними захворюваннями серед контингенту, насамперед туберкульозом, і втягнутістю дітей до кримінальної діяльності.В умовах недофінансування влада частково спромоглася втілити плани самозабезпечення функціонування дитячих установ завдяки створенню дитячих комун та закритих містечок. Волинь-Житомирщина стала одним з базових регіонів з надання допомоги дітям, яких евакуювали з Поволжя, що було охоплене голодом. Дитячі установи стали зручною платформою для ідеологічної обробки знедолених дітей, яких радянська влада розглядала як майбутнє покоління своїх послідовників. Місцеві органи на вимогу керівництва УСРР спромоглися до кінця 1925 р. переважно взяти під контроль дитячу безпритульність та бездоглядність, утім, враховуючи багатоаспектність проблем, пошук шляхів їх розв’язання не міг бути вирішений жодним розпорядженням чи директивною інструкцією.

СПІВПРАЦЯ УКРАЇНИ І ТУРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ В ЕНЕРГЕТИЧНІЙ СФЕРІ В 1991–2021 РР.

Ігор ТАНАВСЬКИЙ — 2025-05-27

Мета дослідження – на основі джерельних матеріалів і наукової літератури проаналізувати зміст й особливості співпраці між Україною та Турецькою Республікою в енергетичній сфері у 1991–2021 рр., окресливши її перспективи надалі. Методологія дослідження спирається на використання низки загальнонаукових методів (моніторинг, порівняння, аналіз, синтез, узагальнення), а також застосування спеціальних методів історичного дослідження, а саме історико-типологічного та історико-системного. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в його процесі проведено комплексний огляд питання співпраці України і Турецької Республіки в енергетичній сфері в 1991–2021 рр., виявлено її важливість для країн на сучасному етапі. Висновки. Незважаючи на те що уряди обох держав у 2011 р. підписали меморандум «Про взаєморозуміння у галузі енергетики між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України і Міністерством енергетики та природних ресурсів Турецької Республіки», який містив низку пропозицій про співпрацю у сферах відновлювальної та ядерної енергетики, розробки родовищ і видобування ресурсів вуглеводнів, досі масштаби співпраці України і Турецької Республіки в енергетичній сфері в 1991–2021 рр. не були суттєвими.На нашу думку, основними причинами цього стали погана логістика, декларативна основа співпраці та критичне недофінансування цього процесу. Так, Україна в процесі співпраці з Турецькою Республікою в 1991–2021 рр. у сфері енергетики загалом виконувала роль альтернативного постачальника турецьких енергоресурсів.

ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА ЕТИЧНИХ АСПЕКТІВ НАГОРОДУ ДИПЛОМАТІЇ: МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ ПРОТИ ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ

Михайло ТИМОШИК — 2025-05-27

У статті досліджуються етичні аспекти нагород у дипломатії, зокрема їх взаємозв’язок із моральними цінностями та політичними інтересами. Метою роботи є аналіз того, як дипломатичні нагороди, з одного боку, виконують функцію визнання заслуг, а з іншого – можуть ставати інструментом політичного впливу. Автор розглядає історичні та сучасні приклади вручення державних нагород, щоб виявити тенденції, пов’язані з етикою та практикою дипломатії.Дослідження базується на аналізі міжнародних прецедентів, нормативно-правових актів та етичних кодексів, що регулюють нагородну систему в дипломатичній сфері. Особливу увагу приділено питанням конфлікту інтересів, маніпуляційного потенціалу нагород та їх впливу на міжнародний імідж країн.Результати дослідження свідчать про те, що дипломатичні нагороди часто балансують між символічним визнанням і політичною доцільністю. Виявлено, що в окремих випадках нагороди можуть викликати етичні дилеми, особливо коли їх вручають представникам авторитарних режимів або особам, чия діяльність суперечить загальнолюдським цінностям. Стаття пропонує рекомендації щодо вдосконалення критеріїв нагородження, зокрема запровадження додаткових етичних фільтрів та публічної звітності. Також обґрунтовано необхідність міжнародного діалогу з метою гармонізації підходів до дипломатичних нагород.Робота має значення для фахівців у галузі міжнародних відносин, дипломатії та політичної етики, оскільки висвітлює важливий, але недостатньо досліджений аспект дипломатичної практики.Отримані висновки можуть бути використані для подальших наукових розвідок, а також для розробки етичних стандартів у сфері державних нагород.

ЕВОЛЮЦІЯ СПІВПРАЦІ УКРАЇНА – ЄС В УМОВАХ ВОЄННОГО КОНФЛІКТУ

Іван ШЕВЧУК — 2025-05-27

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі процесу європейської інтеграції України як стратегічного напряму її зовнішньої та внутрішньої державної політики, а також у виявленні чинників, які сприяли чи перешкоджали просуванню нашої держави до повноправного членства в Європейському Союзі. Спроба простежити історичну еволюцію євроінтеграційного курсу України, акцентуючи увагу на ключових політичних, правових та інституційних змінах, які відбулися з огляду на цей процес. Методологія дослідження базується на принципах історизму, науковості, об’єктивності, системності. Використано загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-системний) методи. Наукова новизна роботи полягає в тому, що пропонується цілісне бачення євроінтеграції України не лише як політичного курсу, а і як системного процесу національного самоствердження, консолідації суспільства та формування нової політичної ідентичності. У роботі обґрунтовано тезу про те, що повномасштабна збройна агресія РФ не лише не зупинила, а суттєво пришвидшила та зміцнила євроінтеграційний курс України, перетворивши його з декларативної мети на практичну стратегію. Висновки. Європейська інтеграція стала невід’ємним складником національної ідеї України, чинником політичної єдності та інструментом відстоювання суверенітету й безпеки. Набуття Україною статусу кандидата в члени ЄС у 2022 році є не лише визнанням її поступу, а й юридично-політичною рамкою для подальших глибинних реформ. Так, євроінтеграція трансформується в реалістичну та незворотну мету, яка поступово реалізується через спільні зусилля державної влади, громадянського суспільства та міжнародних партнерів.

БЮЛЕТЕНІ УКРАЇНСЬКОГО ПРЕСОВОГО БЮРО «WIADOMOŚCI UKRAIŃSKIE» У ВАРШАВІ (1931–1932)

Ярослав ШУЛЬ — 2025-05-27

Метою статті є аналіз змісту, функцій і значення бюлетенів Українського пресо- вого бюро «Wiadomości Ukraińskie» у Варшаві як джерела з історії української еміграції в міжвоєн- ній Польщі. Дослідження спрямоване на виявлення інформаційної стратегії української політичної та інтелектуальної еліти в умовах міжнаціональної напруги, оцінку ролі бюлетенів у формуванні громадської думки, мобілізації української спільноти та протидії асиміляційній політиці польської держави. Методологічну основу дослідження становить комплекс наукових підходів і методів, що забезпечують вивчення діяльності Українського пресового бюро «Wiadomości Ukraińskie» у Варшаві в досліджуваний період та його інформаційно-пропагандистських бюлетенів. Застосовано істори- ко-системний підхід, що дав змогу проаналізувати функціонування бюро в контексті міжвоєнної доби, з урахуванням політичних, суспільних і культурних обставин, у яких воно діяло. Для аналізу змісту бюлетенів застосовано контент-аналіз, що дав змогу виявити тематичні домінанти, наративні стратегії та засоби формування іміджу України в західному інформаційному середовищі. Джере- лознавчий метод дав змогу здійснити критичну оцінку бюлетенів як історичного джерела, враховуючи їх походження, авторство, цільову аудиторію і функціональне призначення. Використано структур- но-функціональний підхід для виявлення ролі бюро як інституції в системі українського національного руху в еміграції, а також наративний аналіз – для вивчення дискурсивних особливостей текстів бюле- тенів. Наукова новизна дослідження полягає у всебічному аналізі малодослідженого джерела – бюле- тенів Українського пресового бюро «Wiadomości Ukraińskie» у Варшаві в досліджуваний час. Здійснено спробу систематизувати зміст х бюлетенів, схарактеризувати їх структуру, тематику, ідеологічну спрямованість та роль у формуванні позитивного образу України в міжнародному інформаційному просторі міжвоєнної Європи. Окреслено специфіку функціонування Українського пресового бюро як елементу української інформаційної політики в умовах еміграції, а також виявлено механізми впливу на європейське громадське середовище через публікацію та поширення аналітичних і публіцистичних матеріалів. Окрема увага приділена аналізу бюлетенів як історичного джерела, що репрезентувало позицію української політичної еміграції стосовно подій в УСРР, Другої Речі Посполитої та міжна- родної політики загалом.Висновки. У процесі дослідження бюлетенів Українського пресового бюро «Wiadomości Ukraińskie» у Варшаві з’ясовано, що ця структура відігравала важливу роль у формуванні міжнародного інфор- маційного образу України та донесенні української позиції до західної громадськості в міжвоєнний період. Аналіз змісту бюлетенів засвідчив їх тематичну широту, аналітичну глибину та послідовну політичну орієнтацію. У публікаціях систематично висвітлювалися події в УСРР, становище укра- їнського населення в межах Другої Речі Посполитої, зовнішньополітичні процеси, пов’язані з Украї- ною, а також проблеми української еміграції. Це підтверджувало наявність чітко сформульованої інформаційної стратегії, спрямованої на захист національних інтересів у міжнародному контексті. Українське пресове бюро «Wiadomości Ukraińskie» було важливою ланкою в мережі політичних та куль- турних інституцій української еміграції. Його діяльність сприяла утвердженню українського голосу на європейському інформаційному полі, попри відсутність державності та складні політичні умови.

«...РАНО ЧИ ПІЗНО ГАЛИЧИНУ ДОВЕДЕТЬСЯ РАДЯНІЗУВАТИ…»: СТРАТЕГІЧНІ ПЛАНИ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ РАДЯНСЬКОГО ЕКСПАНСІОНІЗМУ ПРОТИ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ НА ТЕРИТОРІЇ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ (1919–1923 PP.)

Андрій ЩЕГЛОВ — 2025-05-27

Мета статті – проаналізувати стратегічні плани й тактику реалізації радянського експансіонізму проти Польської держави засобами розвідувальної, підривної та пропагандистської діяльності на території Східної Галичини в 1919–1923 рр. Відповідно до поставленої мети в роботі проведено узагальнення сучасною вітчизняною історіографією концептуальних засад зовнішньої політики Радянської Росії та Радянської України щодо Східної Галичини як одного із плацдармів майбутнього «походу в Європу» та «світової революції» з долученням раніше неопублікованих документів їхнього квазідержавного утворення – Галицької Соціалістичної Радянської Республіки з фондів Державного архіву Тернопільської області. Окремо досліджуються радянські пропагандистські наративи, спрямовані проти як Польської держави, так Української Народної Республіки періоду національно-визвольних змагань початку 20-х років ХХ ст. Розкриваються засади й основні напрями підривної діяльності як Комуністичної партії Східної Галичини, так і спеціальних диверсійних груп та розвідувальних структур СРСР на лінії «Збручанського кордону» й суміжних територіях. Окремо представлені заходи реагування силових структур Польської держави на спроби дезорганізації суспільно-політичного становища в Східній Галичині напередодні та після формального міжнародно-правового визнання включення її до складу цієї держави на засадах автономії в 1923 р.Методологічною основою статті є історичний, системний та функціональний принципи наукового пізнання через комплексне поєднання загальнонаукових, міждисциплінарних та спеціальних історичних методів дослідження для розкриття складної наукової проблематики. Наукова новизна: вперше на основі узагальнення сучасної вітчизняної історіографії із залученням раніше неопублікованих архівних матеріалів розкрито передумов та еволюцію реалізації радянського експансіоністського зовнішнього курсу проти новопосталої Польської республіки на теренах Східної Галичини через комплексне використання засобів розвідувальної, підривної та пропагандистської діяльності. Основні результати. Відзначаючи вагомі напрацювання сучасних вітчизняних дослідників із західноукраїнських земель періоду українських національно-визвольних змагань та встановленням контролю над Східною Галичиною й Західною Волинню відновленої Польської держави варто вказати на відсутність комплексної оцінки деструктивного впливу спеціальних служб і партійних структур Радянської Росії та її фактичного сателіта в особі Української СРР саме на східногалицькі терени як вагомий плацдарм для реалізації експансіоністської зовнішньої політики більшовицького керівництва після після завершення польсько-української війни 1918–1919 р. в процесі «визвольного походу на Польщу» 1920 р. Безумовно, важливе місце в реалізації радянського експансіоністського зовнішньо-політичного курсу надавалося місцевим комуністичним організаціям, які згодом об՚єдналися в Комуністичну партію Східної Галичини, що 1925 р. тримала нову назву – Комуністична партія Західної України. Проте головним інструментом не тільки агресивної комуністичної пропаганди, а й активної розвідки й провокативних диверсій були відповідні радянські спецслужби та їхні агенти. Проте, попри вкладення в різні заходи значних коштів та залучення певної частини місцевого населення під керівництвом радянських кураторів, їхніми зусиллями не вдалося досягнути стратегічних цілей кремлівського керівництва. Однак не можна замовчувати того, щоб під таким впливом спостерігалася помітна дезорганізація суспільно-політичного життя краю, де свою владу репресивно-каральними заходами прагнула утвердити Друга Річ Посполита. Це жодним чином не дає змоги твердити, що радянська розвідувальна підривна та пропагандистська діяльність на території Східної Галичини в 1919–1923 рр. була в інтересах переважного українського населення новостворених Львівського, Станіславівського й Тернопільського воєводств Польської держави.

КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ МОЛОДІ УРСР ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1950–1980-Х РР. У ВІЗІЇ ЗАРУБІЖНИХ ДОСЛІДНИКІВ

Максим ЩЕРБАКОВ — 2025-05-27

Мета статті – з’ясувати й оцінити науковий доробок сучасних зарубіжних істориків щодо проблеми культурного життя молоді УРСР другої половини 1950–1980-х рр. Основна увага зосереджена на ключових аспектах соціокультурного життя молоді, що стали об’єктами вивчення для дослідників, та інтерпретаціях їх впливу на національну ідентичність молодих мешканців Української РСР. Підкреслено особливий інтерес закордонних істориків до дослідження життя молоді в УРСР у парадигмі локальної історії. Наукова новизна полягає в поглибленні та узагальненні знань про науковий доробок сучасних зарубіжних істориків, присвячений культурному життю юнаків і дівчат Української РСР періоду системної кризи комуністичного режиму. У статті з’ясовано ступінь інформативності досліджень щодо культурного життя молоді, визначено спільні риси напрацювань зарубіжних істориків у вивченні зазначеної проблеми. Висновки. Відновлення Україною державної незалежності в 1991 р., її повернення до світового інтелектуального та геополітичного простору спричинило зростання інтересу зарубіжних дослідників до її минулого, зокрема й історії XX ст. Загалом у сучасній зарубіжній (пріоритетно англомовній) історіографії культурне життя молоді СРСР стало повноцінним об’єктом наукового вивчення. При цьому стан дослідження культурного життя власне молодих поколінь УРСР другої половини 1950–1980-х рр. залишається фрагментарним: іноземні історики звертаються до цієї проблеми переважно в контексті регіональних студій, а також епізодично, при дослідженні молодіжних рухів у колишній комуністичній імперії як такій. Найбільше увага зарубіжних істориків сфокусована на таких темах, як інтелектуальне (партійно-ідеологічне) життя студентства, вплив західної музики (зокрема рок-музики) на повсякдення юнаків і дівчат, а також численні молодіжні субкультури. Відсутність в історіографії, насамперед англомовній, комплексних праць, присвячених усьому розмаїттю культурного життя молоді УРСР, залишає широкий простір для подальших досліджень.

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ У ВОЛИНСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ НАВЕСНІ 1917 Р.

Павло ЩЕРБАНЮК — 2025-05-27

Метою статті є аналіз формування українського національного руху у Волинській губернії навесні 1917 р. після повалення царського режиму та з’ясування його ролі й значення в загальноукраїнському контексті. Методологія дослідження ґрунтується як на загальнонаукових (аналізі, синтезі, індукції, дедукції), так і на спеціальних історичних (історико-типологічного, історико-системного) методах. Наукова новизна роботи полягає в комплексному дослідженні процесу становлення українського національного руху після лютого 1917 р. та формування політичних, громадських організацій на теренах Волинського регіону. Висновки. Український національний рух на Волині відіграв важливу роль у загальноукраїнському контексті, забезпечивши підвищення рівня національної свідомості українців та створивши передумови для подальшого розвитку державотворчого процесу.

РОЗВИТОК ОБОРОННИХ СПОРУД ТЕРЕБОВЛЯНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ВІД РАННЬОГО ЗАЛІЗНОГО ВІКУ ДО ЧАСІВ РУСІ

Валерій ЯНУСЬ — 2025-05-27

У статті здійснено комплексний аналіз етапів розвитку оборонної архітектури Теребовлянської фортеці від раннього залізного віку до періоду Русі. На основі результатів археологічних розкопок, писемних джерел та історико-архітектурних досліджень схарактеризовано конструктивні особливості фортифікаційних споруд – валів, ровів, дерев’яних укріплень і технік зміцнення схилів. Особлива увага приділена адаптації систем оборони до природного рельєфу, зокрема використанню мисового розташування укріплень, ескарпування та терасування схилів, що давало змогу максимально ефективно використовувати наявний ландшафт для захисту. Окреслено роль дерево-земляних конструкцій, які в поєднанні з кількома лініями оборони (чотири вали з ровами) допомагали ефективно стримувати атаки, зокрема кочових племен, що не мали облогової техніки. З’ясовано, що укріплення будувались з урахуванням досяжності ворога, зокрема вали, розташовували на відстані, що відповідала прицільному радіусу стрільби з луків того часу. У статті також проаналізовано археологічні дослідження, які проводили на території Теребовлі у ХХ та на початку ХХІ ст., зокрема під керівництвом провідних українських учених. Окрему увагу приділено хронології формування укріплень на Замковій горі, їхній реконструкції в князівський період та ролі князя Василька Теребовлянського. Розглянуто вплив соціально-політичних чинників на розвиток оборонного будівництва, зокрема становлення князівської влади та зростання загроз від іноземних нападників. Визначено особливості бойових платформ, зрубних стін, гурдицій та бійниць. Підкреслено недостатній рівень використання фланкового обстрілу та кам’яних конструкцій, що свідчить про еволюційний характер розвитку фортифікаційного мистецтва в регіоні. У підсумку доведено, що Теребовлянська фортеця є унікальним прикладом трансформації оборонних споруд упродовж кількох епох, а її вивчення становить важливий складник історії фортифікації України та Європи загалом.

ПОЛІТИКА НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ М. ТАРНОПОЛЯ У СФЕРІ ОСВІТИ

Оксана ЯТИЩУК — 2025-05-27

Метою статті є виявлення особливостей реалізації освітньої політики нацистського окупаційного режиму на локальному рівні, зокрема аналіз функціонування навчальних закладів, змісту навчальних програм, кадрової політики та ідеологічного контролю в умовах військової окупації. Розглянуто вплив окупаційного режиму на доступність освіти для місцевого населення, а також форми освітнього спротиву й ініціативи української громади щодо збереження національної ідентичності та культурно-освітніх традицій. Методологічну базу дослідження становлять загально- наукові методи (аналіз, синтез, узагальнення), спеціально-історичні методи (історико-генетичний, історико-порівняльний, проблемно-хронологічний), а також принципи історизму та об’єктивності.Джерельну основу становлять документи архівних фондів, матеріали періодичної преси окупаційного періоду, спогади очевидців, а також сучасна історіографія проблеми. Наукова новизна статті полягає у фокусуванні на регіональному (міському) вимірі німецької окупаційної політики в освітній сфері, що дає змогу конкретизувати й доповнити загальні уявлення про функціонування системи освіти на західноукраїнських землях у роки війни. Уперше на підставі архівних документів систематизовано інформацію про стан навчальних закладів у Тарнополі, особливості навчального процесу, рівень цензури, заборони щодо української мови та культури, а також про заходи, яких вживала українська інтелігенція для збереження елементів національного навчання. У висновках констатується, що освітня політика німецької адміністрації в Тарнополі мала репресивний характер, була підпорядкована загальній меті – формуванню покірного населення, позбавленого глибших знань та національної свідомості.Попри це, українська громада намагалася адаптуватися до нових умов, зберігати освітню мережу хоча б на початковому рівні та реалізувати освітні ініціативи в напівлегальних або підпільних формах.